Сатири

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Запит «Сатир» перенаправляє сюди; див. також інші значення.
Частина серії статей на тему:
Давньогрецька міфологія
Істоти
Категорія Категорія • Портал • Портал

Сати́ри (грец. σάτυροι) — у давньогрецькій міфології — лісові й гірські божества нижчого рангу, які уособлювали первісну, грубу силу природи; демони родючості, постійні супутники Діоніса. Зображалися як люди з тваринними рисами — первісно кінськими, пізніше козлиними, подібно до фавнів і силенів.

Образ і заняття

[ред. | ред. код]

Сатири зображалися як чоловіки з тваринними рисами: шерстю на тілі, з кінськими хвостами й вухами чи з козлиними рогами та ногами. Їхні носи були кирпаті, сатири мали скуйовджене волосся та бороди. Козлині риси також мав лісовий бог Пан. Вони супроводжували бога вина Діоніса та вирізнялися пустотливістю, а часто й нестриманістю, хтивістю та жагою до вина[1].

Окремі сатири вирізнялися. Так, мудрий сатир Сілен був учителем Діоніса. За одним з варіантів міфу, саме Сілен наділив жадібного Мідаса здатністю перетворювати на золото все, чого він торкався. Марсій був управним музикою, що грав на флейті і перевершував у цьому самого Аполлона, за що той здер із нього шкіру[1].

Римляни ототожнювали сатирів із власними духами природи, фавнами[2][3][4]. Фавни були загалом схожі на сатирів, з більш вираженими козлиними рисами[4][3], але зазвичай їх сприймали як сором'язливих лісових створінь, на відміну від буйних сатирів давніх греків[5].

У мистецтві

[ред. | ред. код]

Образотворче мистецтво

[ред. | ред. код]

Зображення Діоніса в грецькому архаїчному та класичному мистецтві часто показують його в компанії сатирів. Як правило, сатирів зображали оголеними з довгим волоссям, бородою, хвостом, як у коня, і ерегованими пенісами[1]. Архаїчніші зображення показують сатирів з людськими ногами, тоді як на пізніших сатири з кінськими ногами[6][7]. Разом з тим в цілому вони ставали з часом людиноподібніші[8], зливаючись із образом панів — множинних форм бога Пана[9][2].

Типово сатирів зображали як вони п'ють вино, танцюють, грають на флейтах або спілкуються з Діонісом[7][8][10]. Менади, які часто супроводжують сатирів в архаїчних і класичних зображеннях, часто замінюються в елліністичних зображеннях лісовими німфами, до яких сатири залицяються. Іноді німфу замінює гермафродит, який відмовляє сатиру, що сприйняв гермарфродита за дівчину[11]. Поширені також зображення як сатири мастурбують або злягаються з тваринами[7][12].

У зображеннях римської доби сатири та фавни часто асоціюються з музикою та зображуються, граючи на Пановій флейті[13].

Протягом Раннього Середньовіччя риси та характеристики сатирів і бога Пана увійшли до традиційної християнської іконографії Сатани[14].

В епоху Відродження сатири та фавни змішалися, і їм надавалися козлині риси в будь-якому співвідношенні, яке художник вважав доречним[2][4]. Хоча сатири епохи Відродження все ще іноді з'являються в сценах п'яних гулянок, як у античності[2], вони також іноді з'являються в сімейних сценах, поряд із жінками та немовлятами чи дітьми сатирів[2][15]. У Німеччини сатирів особливо часто зображували в мирному житті у пустелі[15][16]. Найвідомішим зображенням домашнього типу є гравюра Альбрехта Дюрера «Родина сатира» (1505)[15]. Це популярне зображення сатирів і диких людей, можливо, також допомогло породити пізнішу європейську концепцію шляхетного дикуна[15][17].

Відносини між сатирами та німфами ранньомедреного періоду часто зображуються вже як згодні[18][19]. Прикладом цієї тенденції є картина Герріта ван Гонтгорста «Сатир і німфа» 1623 року, на якій зображено задоволених сатира та німфу, які хтиво пестять одне одного[18].

Упродовж XIX ст. картини з сатирами набули функції допустимого зображення сексуальності. Картина Вільяма-Адольфа Бугро «Німфи та сатир» (1873), попри ризикований сюжет, була масово відтворена на керамічній плитці, порцелянових тарілках та інших предметах розкоші в Сполучених Штатах[20][21].

Скульптури сатирів прикрашають будинок у Дніпрі, відомий як «Чортів дім», збудований наприкінці XIX ст.[22]

Силует сатира має важливу роль у серії картин Кріса Офілі «Сім смертних гріхів» (2021—2023)[23].

Література

[ред. | ред. код]

Поет Вергілій у своїй шостій Еклозі описує двох хлопців, які зв'язали сатира Силена, коли він був п'яний, і змусили його співати їм пісню про початок всесвіту[24]. Овідій розповідав, що Юпітер, цар богів, дав сатирам для проживання ліси й гори, де вони будуть у безпеці від людей[25].

Давньоримський натураліст Пліній Старший, описуючи жителів Індії, згадував сатирів: «розгнузданий і дикий народ; у них немає чіткого голосу й мови, попри те вони жахливо скрегочуть і жахливо шумлять: вони грубі й волохаті по всьому тілу, очі вони мають червоні, як у сов, і зубаті, як собаки»[26].

Грецький філософ-платонік II століття Плутарх описував легендарний випадок у «Житті Сулли»: солдати римського полководця Сулли під час військової кампанії в Греції в 89 році до нашої ери буцімто схопили сатира, який спав. Сулла спробував допитати його, але той говорив лише нерозбірливим звуком, схожим на іржанням коня та мекання цапа. Зляканий Сулла наказав, щоб сатир забрався геть[27].

Грецький письменник-мандрівник II століття Павсаній повідомляв, що бачив гробниці померлих силенів у Юдеї та Пергамоні. З цього Павсаній зробив висновок, що силени повинні бути смертними[28].

Грецький біограф III століття Філострат записав легенду у «Житті Аполлонія Тіанського» про те, як привид ефіопського сатира був глибоко закоханий у жінок із місцевого села та вбив двох із них. Тоді філософ Аполлоній Тіанський влаштував сатиру пастку з вином, знаючи, що, випивши його, привид-сатир засне назавжди. Присутні побачили як вина меншає, хоча сам привид-сатир залишився невидимим. Коли все вино зникло, привид-сатир заснув і більше ніколи не турбував селян[29].

Починаючи з пізньої античності, християнські письменники почали зображувати сатирів і фавнів як представників злих і демонічних сил[30]. Разом з тим іноді вважалося, що навіть сатир може досягти спасіння[31].

Едмунд Спенсер у своїй епічній поемі «Королева фей» (1590) описав сатирів слухняними та наївними істотами[32].

У романі «Мармуровий фавн» (1860) американського письменника Натаніеля Готорна описується, що італійський граф Донателло має дивовижну схожість зі статуєю сатира, що доповнюється його безтурботним характером і інтенсивним сексуальним потягом до американки Міріам[33][34]. У 1876 році Стефан Малларме написав поему «Південь фавна» від імені самого фавна, який намагається поцілувати двох прекрасних німф, поки вони сплять разом, але вони тікають, перетворившись на птахів[33].

Фавн на ім'я Містер Тумнус фігурує в класичному дитячому фентезійному романі «Лев, відьма та шафа» (1950) Клайва С. Льюїса. Тумнус носить шарф і парасольку та живе в затишній печері з книжковою полицею. Він розважає Люсі Певенсі, першу дитину, яка відвідала Нарнію, сподіваючись приспати її, щоб віддати її Білій Відьмі, але потім, через муки сумління, супроводжує її додому[35].

Сатир на ім'я Гроувер Андервуд з'являється в молодіжному фантастичному романі «Викрадач блискавок» (2005) американського письменника Ріка Ріордана, а також у наступних романах серії «Персі Джексон та Олімпійці»[33]. Він служить вірним захисником головного героя Персі Джексона, сина смертної жінки та бога Посейдона[6].

Кінематограф

[ред. | ред. код]

Італійський німий фільм 1917 року «Фавн» режисера Фебо Марі розповідає про статую фавна, який оживає та закохується в модель[36].

Фавни з'являються в анімаційній інсценізації Симфонії № 6 Людвіга ван Бетховена (1808) у анімаційному фільмі Діснея «Фантазія» (1940). Вони грають на сопілках Пана і пустують, а також допомагають купідонам об'єднувати кентаврів у пари[33].

Галерея

[ред. | ред. код]
  • Статуя Сілена з Додони, 540—530 рр. до н. е.
    Статуя Сілена з Додони, 540—530 рр. до н. е.
  • Сатир з рогом для пиття на червонофігурному кіліку, кінець VI ст. до н. е.
    Сатир з рогом для пиття на червонофігурному кіліку, кінець VI ст. до н. е.
  • Чорнофігурна чаша з сатиром і менадою-танцівницею, бл. 500 р. до н. е.
    Чорнофігурна чаша з сатиром і менадою-танцівницею, бл. 500 р. до н. е.
  • Силен і цап, фрагмент чорнофігурного кіафа, бл. 520 року до н. е.
    Силен і цап, фрагмент чорнофігурного кіафа, бл. 520 року до н. е.
  • Ваза у вигляді голови сатира, близько 420 р. до н. е.
    Ваза у вигляді голови сатира, близько 420 р. до н. е.
  • Гравець на авлосі та сатир. Фреска з Пестума, IV ст. до н. е.
    Гравець на авлосі та сатир. Фреска з Пестума, IV ст. до н. е.
  • Сатири в бестіарії Гарлі, кінець XII — початок XIII ст.
    Сатири в бестіарії Гарлі, кінець XII — початок XIII ст.
  • Сатир і цап, гравюра Марко Денте, між 1498 і 1532 рр.
    Сатир і цап, гравюра Марко Денте, між 1498 і 1532 рр.
  • «Родина сатира», гравюра Альбрехта Дюрера, 1505 р.
    «Родина сатира», гравюра Альбрехта Дюрера, 1505 р.
  • «Закоханий сатир», картина Герріта ван Гонтгорста, 1632 р.
    «Закоханий сатир», картина Герріта ван Гонтгорста, 1632 р.
  • Сатир із флейтою, картина Якоба Йорданса, XVII ст.
    Сатир із флейтою, картина Якоба Йорданса, XVII ст.
  • Напад Купідона на сатира, картина Франческо Мансіні, між 1758 і 1760 рр.
    Напад Купідона на сатира, картина Франческо Мансіні, між 1758 і 1760 рр.
  • «Німфи та сатир», картина Вільяма-Адольфа Бугро, 1873 р.
    «Німфи та сатир», картина Вільяма-Адольфа Бугро, 1873 р.
  • Пан і сатир на обкладинці журналу «LIFE», 1923 р.
    Пан і сатир на обкладинці журналу «LIFE», 1923 р.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в Cartwright, Mark. Satyr. World History Encyclopedia (англ.). Процитовано 27 липня 2023.
  2. ↑ а б в г д March, Jennifer R. (31 травня 2014). Dictionary of Classical Mythology (англ.). Oxbow Books. с. 436. ISBN 978-1-78297-635-6.
  3. ↑ а б Frecer, Robert (1 червня 2015). Gerulata: The Lamps (англ.). Charles University in Prague, Karolinum Press. с. 326. ISBN 978-80-246-2678-9.
  4. ↑ а б в Room, Adrian (1983). Room's Classical Dictionary: The Origins of the Names of Characters in Classical Mythology (англ.). Routledge & Kegan Paul. с. 270. ISBN 978-0-7100-9262-5.
  5. ↑ Miles, Geoffrey (11 вересня 2002). Classical Mythology in English Literature: A Critical Anthology (англ.). Routledge. с. 110. ISBN 978-1-134-75464-9.
  6. ↑ а б Weinstock, Jeffrey Andrew (2014). The Ashgate encyclopedia of literary and cinematic monsters. Farnham, Surrey, England Burlington, VT: Ashgate. с. 233-236. ISBN 978-1-4094-2562-5.
  7. ↑ а б в March, Jennifer R., ред. (2014). Dictionary of classical mythology. Oxford: Oxbow Books. с. 435—436. ISBN 978-1-78297-635-6.
  8. ↑ а б Hansen, William F. (2005). Classical mythology: a guide to the mythical world of the Greeks and Romans. Oxford: Oxford Univ. Press. с. 279. ISBN 978-0-19-530035-2.
  9. ↑ Hansen, William F. (2005). Classical Mythology: A Guide to the Mythical World of the Greeks and Romans (англ.). Oxford University Press. с. 279. ISBN 978-0-19-530035-2.
  10. ↑ Frecer, Robert (2015). Gerulata: the lamps: Roman lamps in a provincial context (вид. 1. ed). Prague: Karolinum. с. 325—328. ISBN 978-80-246-2710-6.
  11. ↑ Burn, Lucilla (2004). Hellenistic Art: From Alexander the Great to Augustus (англ.). Getty Publications. с. 145. ISBN 978-0-89236-776-4.
  12. ↑ Lambert, S. D. (31 грудня 2011). Sociable Man: Essays on Ancient Greek Social Behaviour in Honour of Nick Fisher (англ.). Classical Press of Wales. с. 337—364. ISBN 978-1-910589-21-2.
  13. ↑ Frecer, Robert (1 червня 2015). Gerulata: The Lamps (англ.). Charles University in Prague, Karolinum Press. с. 325—326. ISBN 978-80-246-2678-9.
  14. ↑ Link, Luther (1995). The devil: a mask without a face. Picturing history series (вид. 1. publ). London: Reaktion Books. с. 44—45. ISBN 978-0-948462-67-2.
  15. ↑ а б в г Link, Luther (1995). Devil: A Mask Without a Face (англ.). Reaktion Books. с. 52. ISBN 978-0-948462-67-2.
  16. ↑ Campana, Joseph; Maisano, Scott (1 березня 2016). Renaissance Posthumanism (англ.). Fordham University Press. с. 70. ISBN 978-0-8232-6958-7.
  17. ↑ Jahoda, Gustav (3 жовтня 2018). Images of Savages: Ancient Roots of Modern Prejudice in Western Culture (англ.). Routledge. с. 6—7. ISBN 978-1-317-72491-9.
  18. ↑ а б Florence, Penny (21 травня 2012). Sexed Universals in Contemporary Art (англ.). Allworth Press. с. 98. ISBN 978-1-62153-120-3.
  19. ↑ Luta, Isabella (19 лютого 2017). Nymphs and Nymphomania: Mythological Medicine and Classical Nudity in Nineteenth Century Britain. Journal of International Women's Studies. Т. 18, № 3. с. 35—50. ISSN 1539-8706. Процитовано 2 серпня 2023.
  20. ↑ Baguley, David (1 листопада 2000). Napoleon III and His Regime: An Extravaganza (англ.). LSU Press. с. 317—318. ISBN 978-0-8071-2624-0.
  21. ↑ Scobey, David (2002-03). Nymphs and Satyrs: Sex and the Bourgeois Public Sphere in Victorian New York. Winterthur Portfolio (англ.). Т. 37, № 1. с. 43—66. doi:10.1086/376342. ISSN 0084-0416. Процитовано 2 серпня 2023.
  22. ↑ Атланти, Бетховен та Амури: ТОП-10 будівель Дніпра з незвичайними фасадами (ФОТО) - Днепр Инфо. Днепр Инфо - Новости Днепра (укр.). 31 серпня 2022. Процитовано 7 серпня 2023.
  23. ↑ Frankel, Eddy (9 червня 2023). Chris Ofili: ‘The Seven Deadly Sins’ at Victoria Miro review. Time Out London (брит.). Процитовано 7 серпня 2023.
  24. ↑ West, M. L. (24 травня 2007). Indo-European Poetry and Myth (англ.). OUP Oxford. с. 292. ISBN 978-0-19-928075-9.
  25. ↑ Roman, Luke; Roman, Monica (2010). Encyclopedia of Greek and Roman mythology. Facts on File library of religion and mythology. New York: Facts On File. с. 432. ISBN 978-0-8160-7242-2.
  26. ↑ Пліній Старший. Природнича історія. Книга VIII. Сухопутні тварини.
  27. ↑ Плутарх. Життя Сулли, 27
  28. ↑ Павсаній. Опис Еллади 6.24.8
  29. ↑ Філострат. Житті Аполлонія Тіанського 6.26-30
  30. ↑ Link, Luther (1995). The devil: a mask without a face. Picturing history series (вид. 1. publ). London: Reaktion Books. с. 44. ISBN 978-0-948462-67-2.
  31. ↑ Link, Luther (1995). The devil: a mask without a face. Picturing history series (вид. 1. publ). London: Reaktion Books. с. 51. ISBN 978-0-948462-67-2.
  32. ↑ LibriVox. librivox.org. Процитовано 2 серпня 2023.
  33. ↑ а б в г Weinstock, Jeffrey Andrew (1 квітня 2016). The Ashgate Encyclopedia of Literary and Cinematic Monsters (англ.). Routledge. с. 235. ISBN 978-1-317-04426-0.
  34. ↑ Grafton, Anthony; Most, Glenn W.; Settis, Salvatore (2010). The classical tradition. Harvard University Press reference library. Cambridge (Mass.): Belknap press of Harvard University Press. с. 359. ISBN 978-0-674-03572-0.
  35. ↑ Weinstock, Jeffrey Andrew (1 квітня 2016). The Ashgate Encyclopedia of Literary and Cinematic Monsters (англ.). Routledge. с. 233—236. ISBN 978-1-317-04426-0.
  36. ↑ Grafton, Anthony; Most, Glenn W.; Settis, Salvatore (2010). The classical tradition. Harvard University Press reference library. Cambridge (Mass.): Belknap press of Harvard University Press. с. 359-360. ISBN 978-0-674-03572-0.

Джерела

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Сатири

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Сатири&oldid=43812001