Баранівка

Баранівка
Герб Баранівки Прапор Баранівки
Знак при в'їзді в місто з півдня
Основні дані
Країна	Україна
Область	Житомирська область
Район	Звягельський район
Тер. громада	Баранівська міська громада
Код КАТОТТГ	UA18080010010059187
Засноване	1565
Статус міста	з 17 травня 2001 року
Населення	▼ 11 161 (01.01.2022)
Площа	22,34 км²
Густота населення	526,6 осіб/км²
Поштові індекси	12701
Координати	50°17′37″ пн. ш. 27°40′1″ сх. д.
Водойма	р. Случ
Назва мешканців	баранівча́нин баранівча́нка баранівча́ни
Відстань
Найближча залізнична станція	Радушне
До станції	24 км
До обл./респ. центру
- залізницею	146 км
- автошляхами	78 км
До Києва
- залізницею	275 км
- автошляхами	218 км
Міська влада
Адреса	вул. Соборна, 20, м. Баранівка, Звягельський р-н, Житомирська обл., 12701
Вебсторінка	http://mrada-baranivka.gov.ua/
Міський голова	Мігей Олександр Юрійович
Баранівка у Вікісховищі Карта Баранівка Баранівка

Бара́нівка — місто в Україні, адміністративний центр Баранівської міської територіальної громади Звягельського району Житомирської області. До 2001 року — селище міського типу. Кількість населення становить 11 161 особу (2022). Містом протікає р. Случ. У минулому — адміністративний центр Баранівської волості, Баранівського району та однойменних сільської і міської рад.

Географія

У місті річка Жаборічка впадає у Случ, праву притоку Горині.

Історія

Вперше згадується 1565 року як село, що входило до складу Литовського великого князівства. Б. А. Ніконов відносить цей топонім до тих, що утворилися від імені перших поселенців (у цьому випадку на прізвище «Баран». Народний переказ виводить назву від найменування роду діяльності мешканців. Здавна тут виготовляли посуд — декоративний, оздоблений прикрасами та кольоровою поливою, зокрема, так звані баранці.

У 1593 та 1618 р. було спустошено та пограбовано татарами.

У XVI—XVIII ст. — містечко Волинського воєводства у складі Речі Посполитої, станом на 1618 рік входило до Полонської волості.

Населення зазнавало жорстоких утисків з боку місцевих феодалів, особливо після запровадження волочної системи, внаслідок чого селяни безпосередньо закабалилися землевласниками. Князі Острозькі та Любомирські, яким Баранівка належала в XVII ст., дбали лише про власну наживу. Вони не забували обкладати податком і ремісників (1635 року 44 % населення займалося ремісництвом).

Коли вибухнула визвольна війна українського народу проти польської шляхти 1648 року, чимало жителів Баранівки поповнило повстанські загони Максима Кривоноса, який вів своє військо з Бердичева на Полонне. Боролися вони проти шляхти і в складі Звягельського полку. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Баранівка залишилась у складі шляхетської Польщі. Польська шляхта проводила політику, спрямовану на полонізацію й покатоличення українського населення. Жителі Баранівки чинили опір поневолювачам, зокрема, під проводом С. Палія брали активну участь у визвольному повстанському русі проти польсько-шляхетських загарбників за возз’єднання Правобережної України з Росією.

З 1793 р. — у складі Російської Імперії, з 1796 року — адміністративний центр Баранівської волості Новоград-Волинського повіту Волинської губернії.

На той час тут проживало 600 жителів, які в основному займалися сільським господарством. За інвентарними правилами 1847 року, у Баранівці було близько 981 дес. землі на 177 селянських дворів, у т. ч. тяглових — 15, піших — 89, городників — 73. За користування землею вони сплачували поміщиці Гагариній на рік 1740 крб. оброку. Крім того, тяглові господарства відбували зі своєю худобою три дні чоловічих та один жіночий, інші — два чоловічих і один жіночий день на тиждень. Селяни відробляли ще й по 12 «літніх» і «зимових» днів, 8 «будівельних». Городники платили оброк, відбували 24 дні панщини на рік.

У 1802 році тут було побудовано порцеляновий завод на кошти французьких підприємців братів Мезерів.

У Баранівці діяли шкірзавод, 10 гуралень, 3 млини. 1802 року на лівому березі Случі, неподалік містечка, знайдено родовище каоліну. Французький підприємець М. Мезер, придбавши у поміщиці Гагариної земельну ділянку, заснував тут фарфоровий завод. Для роботи на ньому він купив кількох майстрів-кріпаків. Вони виробляли різний посуд, що мав великий попит не тільки в губернії, але й за її межами. 1815 року російський уряд надав власникові підприємства право ставити державний герб на виробах заводу, а також виділив йому грошову допомогу.

Економічне становище баранівців не поліпшилося і після реформи 1861 року. За уставною грамотою селянам наділено було 710 дес. землі (з них 86 дес. непридатних для обробітку), за яку вони платили кожного року 1742 крб. 68 коп., а за поміщицею залишилося 338 дес. За указом 1863 року сума була зменшена на 20 проц. Але і її селяни неспроможні були сплачувати.

Станом на 1880 рік — волосне містечко Новоград-Волинського повіту при поштовім тракті Новоград-Волинський — Полонне з населенням близько 2000 осіб. Була у власності князів Любомирських, пізніше належала панам Валевським, від яких, як посаг за дочкою, перейшла у власність князів Гагаріних, згодом — до Строганових.

У двокласному сільському училищі, відкритому 1865 року, могли вчитися лише діти заможних селян. Так, 1903 року школу почали відвідувати 245 хлопчиків і 79 дівчаток, а закінчили навчальний рік відповідно 20 і 4. Оскільки розширення промислового виробництва вимагало освічених, кваліфікованих працівників, напередодні першої світової війни при фарфоровому заводі було відкрито школу.

В Баранівці існувало дві бібліотеки. Але через неписьменність відвідувало їх дуже мало читачів. Містечко славилося своїми умільцями, які плели гарні меблі, виточували деталі до механізмів і верстатів, робили дитячі іграшки, що розходилися по губернії та за її межами. Справжню славу Баранівці принесли фарфоро-вики, у виробах яких дедалі відчутнішим ставав вплив народних мотивів.

На фарфоровому заводі, що з 1882 року належав великому землевласникові грецькому консулові в Росії Грипарі, робочий день тривав 11—12 годин. Не раз тут виникали заворушення. А 1905 року під впливом революційних подій, що відбувалися в країні, страйк проходив під гаслом «Геть самодержавство!». Робітників підтримали селяни. 20— 23 квітня 1905 року вони розгромили будинок орендаря. Для придушення страйку з Новограда-Волинського прибуло дві роти солдатів.

6 грудня 1905 року страйкували робітники лісопильного заводу.

У 1906 році — містечко в складі Баранівської волості (3-го стану) Новоград-Волинського повіту Волинської губернії; нараховувався 376 дворів та 5421 мешканець. Відстань до повітового центру, м. Новоград-Волинський, становила 35 верст; мала поштово-телеграфне відділення.

17 березня 1908 року — 22 живописці-фарфоровики у зв’язку із зниженням розцінок на їх роботи на 23 проц. Через рік було розповсюджено листівки з закликами: «Хліба й землі!», «Геть царя-батечка!».

Загальне промислове піднесення в Росії у 1910 році помітним було й на підприємствах Баранівки. Зростало виробництво промислової продукції, збільшувалося число робітників. На фарфоровому заводі працювало 500 чоловік, які своєю виснажливою роботою давали Грипарі щороку 300 тис. крб. прибутку. Приносили збагачення власникам фабрика гнутих меблів, два медоварні заводи, водяний млин. У містечку було 34 дрібні крамнички. Чотири рази на рік відбувалися ярмарки, а щонеділі — базари. Торгували хлібом, рогатою худобою, кіньми, лісовими матеріалами.

Умови життя трударів Баранівки були тяжкими і на початку XX ст. Незадовільне медичне обслуговування призводило до високої смертності. Охорону здоров’я 6626 жителів здійснювали тільки лікарняний пункт при фарфоровому заводі та земська лікарня, де медичну допомогу подавали лікар та дві акушерки. Були дві аптеки.

Перша світова війна несла розорення, голод і сирітство в селянські родини. Збільшилися податки. Лише протягом чотирьох днів 1915 року у жителів Баранівки було реквізовано 1339 голів великої рогатої худоби. З надією на краще зустріли вони звістку про Лютневу революцію. Створили земельний комітет, на фарфоровому заводі — професійну організацію, що рішуче поставила вимогу про скорочення робочого дня, поліпшення умов праці. Селяни випасали худобу на панських ланах. Коли повітовий комісар надіслав сюди для «наведення порядку» своїх уповноважених, жителі роззброїли їх.

В лютому 1918 року в Баранівці встановлено Радянську владу. На початку березня містечко окупували австро-німецькі війська.

Багато хто пішов до партизанського загону Новоград-Волинського військово-революційного комітету. У листопаді 1918 року після шестигодинного бою загін вибив ворога з Баранівки. Разом з окупантами втекли начальник поліції та сім’я поміщика Грипарі. Однак становище залишалося напруженим. Контрреволюційні банди неодноразово вривалися до містечка і чинили жорстокі розправи над населенням.

В серпні 1919 року Баранівку зайняли петлюрівці. В лютому 1920 року радянські війська окупували містечко. Одразу ж відновив діяльність ревком, який організовував допомогу Червоній Армії, вів боротьбу з ворогами революції.

Наприкінці серпня 1920 р. радянські війська Першої кінної армії вдерлися до Баранівки та влаштували погроми.

17 листопада 1920 року націоналізовано фарфоровий завод. Профспілка хіміків допомагала заводському колективу відбудувати зруйноване громадянською війною підприємство. Через рік воно дало першу продукцію, з 3 січня 1922 року відмовилося від державних дотацій і перейшло на госпрозрахунок. Ще через два роки виробництво фарфору уже перевищило рівень 1913 року. Почали діяти цегельня, млин, дві промартілі.

Наприкінці 1921 року на території колишнього поміщицького маєтку насильно створено радгосп, що мав 98 десятин землі, з них присадибної — 28, орної — 55, сінокосів — 155.

До 5-тої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції трудящі Баранівки вирішили: «В зв’язку із збігом видужання вождя світової революції товариша Леніна з Жовтневими святами і пуском заводу виготовити дорогому вождеві іменний сервіз, який відправити в Москву. Просити Володимира Ілліча дозволити називати Баранівський завод «Державний фарфоровий завод імені Леніна».

Незабаром сервіз виготовили і доручили найстарішому з робітників Бродському вручити його Леніну. Володимир Ілліч прийняв старого фарфоровика й розмовляв із ним протягом 20 хвилин: жваво цікавився загальним станом заводу, матеріальним становищем робітників, персональним складом правління тресту, а на прощання просив передати товариське спасибі і братерський привіт баранівським робітникам.

У 1923 році Баранівка стає адміністративним центром новоствореної Баранівської сільської ради, від 7 березня 1923 року — районним центром новоутвореного Баранівського району Житомирської (згодом — Волинська) округи; 25 червня 1923 року втратила статус містечка.

7 квітня 1923 року утворено Баранівський райком КП(б)У.

У ті роки велика увага приділялася медичному обслуговуванню, питанням освіти й культури. Було відкрито лікарню на 15 ліжок, фельдшерський пункт. Тільки 1923 року 70 робітників закінчили школу лікнепу при заводі. 385 учнів ходили до початкової і семирічної шкіл. їх навчали 13 учителів. На фарфоровому заводі працювала школа фабрично-заводського учнівства. З квітня 1923 року функціонував робітничий клуб, при якому діяли хоровий та драматичний гуртки. Бібліотека влаштовувала читки газет і журналів. З березня 1924 року справжнім центром масово-політичної та культурно-освітньої роботи став райсельбуд. Тут працювала бібліотека, відбувалися лекції, концерти й вистави, демонструвалися кінофільми.

Поступово, переборюючи труднощі, жителі селища здійснювали соціалістичні перетворення. Перший колгосп, насильно створений тут 1929 року, об’єднав 102 господарства, мав 87 корів, 35 коней, 4 плуги, 5 борін, 10 возів. У листопаді 1930 року йому присвоєно назву «13-річчя Жовтня».

На початку 1931 року виникли ще два колгоспи: ім. Шевченка та «Нове життя». За успішне виконання сільськогосподарських робіт у червні того року Баранівська сільрада завоювала перехідний прапор райвиконкому.

Наприкінці року почала діяти Баранівська МТС, де на перше травня 1932 року налічувалося 29 тракторів.

Баранівський район у 1932—1933 рр. входив до складу Київської області. За даними сільрад у районі внаслідок голодомору 1932—1933 років загинуло 731 особа, на сьогодні встановлено імена 664 осіб та трьох родин.

На основі впровадження механізації та поліпшення агротехніки зростала матеріальна база колгоспів, підвищувалася урожайність зернових і льону. За успіхи, досягнуті в розвитку тваринництва та вирощуванні льону, 20 колгоспників з артілей ім. XVII з’їзду ВКП(б), «Нове життя», «13-річчя Жовтня», ім. Шевченка 1939 року були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

Коли в країні розгорнувся стахановський рух, на Баранівському фарфоровому заводі широкого розвитку набрало змагання за вміле використання техніки, підвищення продуктивності праці, виконання виробничих завдань. По 300 і більше процентів норми давали П. Новак, С. Малецький, А. Савенко, М. Куцан та інші. В результаті реконструкції, збільшення виробничих потужностей випуск продукції у передвоєнні роки порівняно з 1913 роком збільшився у 5 разів.

У 1938 році надано статус селища міського типу. Центральні вулиці були забруковані, вечорами спалахували електричні ліхтарі, виросли просторі будинки, магазини, промкомбінат, хлібопекарня. Райцентр був радіофікований, мав телефонний зв’язок. Населення становило 6 тис. чоловік.

Охорону здоров’я здійснювали лікарня на 50 ліжок, де працювало 7 лікарів; амбулаторія.

У двох середніх школах 41 учитель навчав 1 тис. учнів. Діяла школа робітничої і сільської молоді. Було повністю ліквідовано неписьменність.

За один 1940 рік продаж товарів населенню зріс до 2 млн. карбованців.

Вільний від роботи час жителі Баранівки проводили в клубі на 500 місць, у бібліотеці. Про успіхи трудящих, їх відпочинок розповідала районна пропагандистська газета «Більшовицький штурм».

До 1941 року значну частку населення становили євреї. Баранівка була релігійним центром між Звягелем та Полонним, завдяки цьому більшість євреїв селища були релігійними. Наприкінці XIX ст. почалася поступова міграція євреїв в інші, більш економічно привабливі міста, наприклад до Кам'яного Броду, де було розташовано фаянсовий завод Зусмана^{[джерело?]}. Під час Другої світової війни у Баранівці було створено єврейське гетто та почалися масові вбивства єврейського населення. 19 липня 1941 року було розстріляно 74 євреї, 29 липня — 100, 24 серпня — 180 євреїв.

Напад нацистської Німеччини на Радянський Союз перервав мирну творчу працю. Все життя селища було підпорядковане воєнному часу. 838 чоловік пішли на фронт. Організовувалася евакуація населення, колгоспів, підприємств.

12 липня 1941 року Баранівку захопили німецькі загарбники, що принесли з собою жорстокий окупаційний режим. У приміщеннях райкому партії, земельного відділу, райвиконкому, школи розмістилися загони СС та поліція. Лише 19 липня гітлерівці стратили 74 чоловіка. Через кілька днів ще 180.

У жовтні 1941 відбувся масовий розстріл євреїв, у листопаді всіх інших було зігнано у трудовий табір. 6 січня 1942 р. у Баранівці було розстріляно 594 євреїв з навколишніх сіл.

У березні 1942 року кілька чоловік на чолі з учителем 3. Е. Сусом організували підпільну групу. Але гестапівці заарештували патріотів і розстріляли їх. Навесні того ж року за завданням Житомирського підпільного обкому партії до Баранівки прибув ветлікар Ю. О. Старченко і створив підпільну організацію, до якої увійшли О. С. Сябрук, Л. Д. Присяжнюк, В. П. Кирилюк, В. І. Тимощук, І. І. Бесарабов, Г. Карташов, Ф. І. Молчанов та інші. Вони випускали листівки, що викривали криваві злочини гітлерівців, розповідали про героїчні дії Червоної Армії, партизанський рух. Навколо організації на кінець року утворилася розгалужена мережа підпільних груп, що діяли в навколишніх селах. Серед активних помічників підпільників була родина працівника районної друкарні С. Є. Сябрука. Його дочка Оля та її подруга Ліда Присяжнюк розповсюджували листівки, налагоджували зв’язок з рогачівськими, довбиськими, новоград-волинськими підпільниками, доставляли партизанам вибухівку.

Влітку 1943 року підпільники Баранівки та Вільхи сформували партизанський загін ім. Суворова. Його очолив Ю. О. Старченко. Комісаром став В. В. Сваричевський. Загін незабаром виріс у бригаду в кількості 1500 партизанів. Народні месники пошкодили ворожий підземний кабель Берлін-фронт, пустили під укіс кілька ешелонів противника, висадили в повітря два мости на залізниці Новоград-Волинський—Житомир, знищили ворожий склад продовольчих товарів. У диверсійних операціях неодноразову участь брала зв’язкова бригади Оля Сябрук. У серпні 1943 року гестапівці схопили Олю. Після нелюдських катувань відважну комсомолку було страчено. Посмертно її нагороджено орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня.

В жорстокій боротьбі з німецькими загарбниками загинули партизанські розвідники Я. А. Калюжинська, одна з перших колгоспниць Баранівки, член КПРС з 1930 року, комсомолець Г. Ф. Пилипчук, колишній голова колгоспу зв’язковий М. К. Мельник. Житель селища О. К. Островський брав участь у партизанській боротьбі проти гітлерівців на території Чехословаччини, куди в червні 1944 року був висаджений у складі групи радянських десантників. О. К. Островський удостоєний орденів Червоного Прапора, Червоної Зірки, медалі «Партизанові Вітчизняної війни» 1-го ступеня та інших нагород.

Було звільнено 3 січня 1944 р. під час Житомирсько-Бердичівської операції військами 1-го Українського фронту. 1294 жителі селища були учасниками Великої Вітчизняної війни, з них 982 нагороджені бойовими орденами, 563 полягли смертю хоробрих. На їх честь вдячні земляки спорудили 1949 року обеліск Слави.

З перших днів після визволення держава допомогла колгоспам насінням та худобою. Тільки колгосп ім. XVII з’їзду ВКП(б) з Сибіру й Казахстану одержав 54 голови великої рогатої худоби та 319 цнт зернових культур. До МТС надійшло п’ять тракторів, шість сівалок, шість причіпних культиваторів. 1944 року план заготівлі хліба виконано на 109, картоплі — на 110, м’яса — на 106 процентів. У травні 1944 року відновив роботу фарфоровий завод. Зростала продуктивність праці.

До 1950 року колгоспи селища відродили свої господарства. Дедалі більше коштів виділялося на капітальне будівництво. Зводилися тваринницькі приміщення, проводились роботи по механізації праці на фермах. У селищі була лікарня на 50 ліжок, де медичну допомогу подавали 6 лікарів, 22 працівників із середньою спеціальною освітою. 49 учителів навчали 840 учнів у середній школі. Діяв заводський клуб. Успішне завершення відбудовного періоду створило передумови для зростання економіки.

Провідним підприємством Баранівки, як і раніше, був фарфоровий завод імені Леніна. Тільки 1956 року кожний дев’ятий робітник тут став раціоналізатором, внаслідок чого наступного року заощаджено понад 600 тис. карбованців.

До 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції завод дав надпланової продукції на суму 260 тис. крб. Тоді колективу вручено на вічне зберігання пам’ятний Червоний прапор ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС. Орденом Леніна нагороджені: М. М. Десятник, І. А. Осипчук, О. Й. Паламарчук, орденом Трудового Червоного Прапора — М. А. Грунтівський, орденом «Знак Пошани» — В. Г. Бахмутов, В. В. Ігнатов, В. О. Хоменко, В. Ю. Шморгун.

З 30 грудня 1962 року до 8 грудня 1966 року не виконувала функції районного центру через ліквідацію району.

На кінець 1965 року порівняно з 1945 роком вдвоє зросла урожайність зернових і в 1,5 раза — льону. Збільшилося виробництво м’яса, молока.

За високі виробничі показники, здобуті в змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, колектив заводу удостоєний Ленінської Ювілейної Почесної Грамоти ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради, а 417 робітників — ювілейних медалей «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».

Баранівські фарфоровики мали дружні зв’язки з колективами Ленінградського, Ризького, Краснодарського фарфорових заводів. За допомогою ленінградців вони освоїли ливарні машини для виготовлення чашок. У формувальному, тунельному, живописному цехах вивчають процес виготовлення фарфору робітники новостворених заводів Кіровабада та Самарканда. Продукція баранівських фарфоровиків експортується до 12 країн світу. Вироби підприємства демонструвалися на 10 міжнародних промислових виставках і ярмарках у Європі, Америці, Азії, Африці.

Баранівські колгоспи обробляють 4,9 тис. га земельних угідь, з них 2,9 тис. га орних. Вони мають 37 тракторів, 14 комбайнів, 20 автомашин та багато іншої техніки. Добре розвинено м’ясо-молочне тваринництво. На фермах 2200 голів великої рогатої худоби та 500 свиней. Неподільні фонди господарств досягли 1670 тис. крб. Впроваджується механізація водопостачання, роздачі кормів, прибирання, доїння корів. Колгосп ім. XVII з’їзду ВКП(б) — один з передових у Баранівському районі, спеціалізується на виробництві яловичини.

За роки восьмої п’ятирічки споруджено тунельний корпус з трьома печами безперервної дії, встановлено 17 потокових ліній, 16 конвейєрних сушарок. На основі вдосконалення технології безперервно зростає випуск продукції. Якщо 1940 року завод випустив 10 мільйонів штук виробів, то 1970 — 28 мільйонів. 29 вересня 1970 року фарфоровики рапортували про дострокове виконання восьмого п’ятирічного плану. За доблесну працю, за розробку і освоєння нових виробів високої якості завод нагороджено орденом Жовтневої Революції.

1970 року, завершуючи восьму п’ятирічку, колгоспи продали державі 256 цнт льоноволокна, 1047 цнт картоплі, 5097 цнт молока, 2340 цнт м’яса. Валовий доход колгоспів на кінець п’ятирічки становив 386 тис. карбованців.

На честь 50-річчя утворення GPGP ордена Жовтневої Революції фарфоровий завод ім. В. І. Леніна план реалізації продукції виконав на 101,8 проц., маслозавод — на 104,4 проц., лісгоспзаг — на 101,3. Райоб’єднання «Сільгосптехніки» успішно виконало план добування торфу, поліпшення лук і пасовищ, ремонту техніки.

Колгоспи виробили на 100 га сільськогосподарських угідь по 217 цнт молока та 56,5 цнт м’яса.

За трудові успіхи 862 жителі Баранівки удостоєні урядових нагород. З них ордена Леніна — сім чоловік, Жовтневої Революції — чотири, Трудового Червоного Прапора — дев’ятнадцять.

Шириться торговельна мережа. У райцентрі 30 магазинів і ларків. Товарооборот за 1972 рік становив 5,8 тис. крб.

Включившись у Всесоюзне соціалістичне змагання за дострокове виконання народногосподарського плану 1973, вирішального року дев’ятої п’ятирічки, трудящі Баранівки взяли на себе нові зобов’язання. Зокрема, колектив фарфорового заводу зобов’язався річний план випуску валової продукції виконати до 26 грудня, дати понад план господарського посуду на 160 тис. крб. Баранівські фарфоровики викликали на соціалістичне змагання колективи Дульовського, Ризького та Довбиського фарфорових заводів.

Ошатність Баранівці надавали різнокольорові фарфорові плитки, якими облицьовули будинки. Більшість вулиць заасфальтована. Центральну площу Свободи оточують кінотеатр на 460 місць, готель на 56 місць, ресторан «Золотий колос», двоповерховий універмаг «Льонок» з 8 відділами. За останні десять років зведено 10 шістнадцятиквартирних будинків з усіма вигодами. Зростає добробут трудящих. У їх користуванні 22 легкові автомобілі, 138 мотоциклів, 1024 телевізори, 624 холодильники.

Охорону здоров’я в селищі здійснює нова лікарня на 150 ліжок, де працює 25 лікарів, 40 чоловік середнього медперсоналу. У профілакторії при відділенні «Сільгосптехніки» щомісяця зміцнюють здоров’я 50 механізаторів.

У двох середніх, восьмирічній та початковій школах навчається 2 тис. учнів. Працююча молодь навчається в заочній школі. Навчально-виховну роботу ведуть 99 учителів, серед них — чотири орденоносці, зокрема заслужений учитель УРСР П. Л. Гітуляр, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю А. С. Макаренка.

До послуг трудящих Баранівки будинок культури із залом для глядачів на 500 місць, стаціонарною кіноустановкою, шість бібліотек з книжковим фондом 110 тис. примірників. На 1973 рік жителі передплатили понад 16 тис. примірників періодичних видань. Однією з найцікавіших установ райцентру є музей фарфорового заводу, де яскраво відображена півторавікова історія підприємства.

Любили жителі Баранівки свій стадіон на сім тисяч місць, споруджений методом народної будови. Тут часто відбувались спортивні змагання, футбольні матчі.

Уродженцем селища є генерал-лейтенант Г. В. Степанюк.

17 травня 2001 р. Баранівці надано категорію міста районного значення. Від 27 липня 2016 року — адміністративний центр Баранівської міської територіальної громади Баранівського району, а від 19 липня 2020 року — Новоград-Волинського району Житомирської області.

16 листопада 2022 року Верховною Радою України було ухвалено рішення повернути місту Новоград-Волинський історичну назву Звягель, а район, відповідно, перейменувати на Звягельський, після чого Баранівка стала адміністративним центром Баранівської міської територіальної громади Звягельського району.

Населення

Демографія

За даними перепису населення СРСР 1939 року чисельність населення становила 6312 осіб, з них українців — 4415, росіян — 155, німців — 40, євреїв — 1447, поляків — 231, інших — 24.

Таблиця демографії

1923	1959	1970	1989	2001	2006	2011	2015	2022
1784	6183	10 546	12 638	12 584	12 326	12 128	11 918	11 161

Національний склад

Розподіл населення за національністю за даними перепису 2001 року:

Національність	Відсоток
українці	94,54 %
поляки	2,62 %
росіяни	2,15 %
інші/не вказали	0,69 %

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:

Мова	Відсоток
українська	98,09 %
російська	1,72 %
інші/не вказали	0,19 %

Міські підприємства

Промисловість

У місті працюють 12 промислових підприємств різних форм власності, понад 20 приватних фірм і три комунальні підприємства, які виробляють продукцію і надають різноманітні послуги.

Баранівка є центром виробництва порцелянової продукції. Також є харчова промисловість.

У 2013 році розпочато і завершено за сім місяців будівництво «Органік Мілк»: комплексного заводу з переробки екологічно чистого молока власного виробництва, потужністю 30 тонн на добу.

9 вересня 2017 року після дворічного будівництва в селі на р. Случ було відкрито малу гідроелектростанцію потужністю 382 кВт, прогнозована величина виробництва відпуску електричної енергії на якій становить 1 713 400 кВт·год на рік. Загальні інвестиції ТОВ «Сайенс Інновейшн Продакшн» в будівництво МГЕС на річці Случ становлять близько 21 млн грн.

Медицина

• Баранівська комунальна центральна районна лікарня (Звягельська, 66)
• Баранівський центр первинної медико-санітарної допомоги (Звягельська, 66)
• Баранівська районна державна лікарня ветеринарної медицини (Старченка, 11)

Відомі люди

• Гасюк Віталій Аркадійович (1984—2015) — «кіборг», у січні 2016-го в ЗОШ № 2 відкрито меморіальну дошку на його честь.
• Голумбйовський Віктор Павлович (1983—2022) — солдат Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, що загинув у ході російського вторгнення в Україну в 2022 році.
• Дем'янюк Олексій Володимирович (1958—1999) — радянський спортсмен-легкоатлет, учасник Олімпійських ігор 1980 року.
• Майструк Павло Миколайович (1924—1988) — український лікар-гігієніст, вчений, доктор медичних наук.
• Присяжнюк Микола Іванович (нар. 1949 р.) — інженер, голова міської адміністрації Новочеркаська 1989—2001 років.
• Сафін Олексій Павлович (1976—2014) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни, загинув у боях за Донецький аеропорт.
• Степанюк І. В. — генерал.
• Сябрук Ольга Семенівна — радянська підпільниця.
• Тишик К. П. — кавалер трьох орденів Слави.
• Торжанський Олег Миколайович (нар. 1972) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Шморгун Василь Юхимович (1921—2000) — Герой Соціалістичної праці.

Пам'ятки та культура

Костел у Баранівці

• Костел
• Музей порцеляни
• Братська могила радянських воїнів.

Міста-побратими

• Луків.

Див. також

• 214487 Баранівка — астероїд, названий на честь поселення.
• Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Житомирська область)

Джерела

• Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року. — Вінніпег : Накладом Товариства «Волинь», 1984—1986.
• Незалежний інформаційний сайт міста Баранівка [Архівовано 23 травня 2014 у Wayback Machine.]
• Баранівка — Інформаційно-пізнавальний сайт | Житомирська область у складі УРСР [Архівовано 29 вересня 2013 у Wayback Machine.] (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973. — 727 с.)
• Baranówka (1), mko // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1880. — Т. I. — S. 104. (пол.)— S. 104. (пол.)
• Żaborzyce // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1895. — Т. XIV. — S. 721. (пол.)

Література

• Вахбрейт З. Д., Верещак П. М. Бара́нівка // Історія міст і сіл Української РСР: у 26 т. / Тронько П. Т. (голова Головної редколегії). — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967—1974. — том Житомирська область / Чорнобривцева О. С. (голова редколегії тому), 1973 : 728с. — С.149-157