Бальзака і Флобера часто порівнюють. Ці два письменники використовують один і той самий метод. Їхня творча уява ґрунтується на широкім вивченні реального буття. Проте різниця між ними — в основних художніх цінностях їхніх творів. Саме тут і пролягає межа порівняння. Бальзак не дорожить точністю зображення настроїв свого часу, проте він завзятіший і багатший від Флобера[1]. — Зі статті «Роман Ґюстава Флобера "Виховання Почуттів"», 1869
...все мистецтво полягає у втіленні світу ідеального у світ реальний. Це надзвичайно складно. Для цього потрібно виявити більше вміння, ніж простого спостереження, більше вміння, ніж пам'яті, більше вміння, ніж фантазії. Це дар, якого не запозичиш і не отримаєш, так само, як талант художника[2]. — з листа до Е. Сю від 20.04.1843
Декарт казав: «Я думаю, отже існую», а я кажу: «Я мрію, отже існую»[3].
Життя — це глибока рана, яка рідко затягується і ніколи не загоюється[4].
Істина живе тільки у відкритій душі, й авторитет — лише в чистих устах[5].
Так, шановне товариство майбутнього, люди 1830 року були настільки злими, добрими, тупими, розумними, інтелігентними й обмеженими, щедрими й падкими до грошей, як їх зобразив Бальзак. З ним не всі погоджувались. І це не повинно дивувати. Але як би там не було, ми «ковтали» його твори, бо бачили себе у них живими. Ми їх читали або зі злобою, або запоєм[6]. — З передмови до першого повного зібрання творів Бальзака, 1853
Терпеливість і спокій — це сила. Таких сильних постатей, як Бальзак, мало[7]. — З передмови до першого повного зібрання творів Бальзака, 1853
Тільки те прекрасне, що величне. Тільки те тривке, що правдиве[8]. — Зі статті «Енґр і Каламатта», 1837
Той край можна вважати щасливим, де від обдарованих природою дітей отримують якнайефективнішу віддачу! І відповідно до природних задатків[9]! — зі статті «Народні поети», 1841
Яка цінність збагачення будь-якої нації і поширення територій, якщо душу цієї нації споганено? Імперії могутні не просторими територіями[10]. — зі статті «Про книжку «Історія Юлія Цезаря»», 1863
Як і великий Скотт, чистий і наївний Фенімор був людиною мислячою. Як і вчитель, він черпав натхнення у медитаціях і спостереженнях. Ці два письменники — міщанські художники, але у тому розумінні, що вони зображували перш за все середовище. Їхня творчість не позначена бунтом проти Бога та суспільства. Немає у них також ексцентричності, святого божевілля, притаманних творчості Шекспіра й Барона. Купер і Скотт виношували скромніші прагнення. Їхній невибагливий талант горів лагідним вогнем. Писали вони, не виходячи за межі задуму, але і не відстаючи від нього. Задум втілювали надзвичайно серйозно, без найменщих спроб прикрас. Обоє належать до одного роду[11]... — зі статті «Фенімор Купер», 1856
Я комуністка в розумінні 50 року нашої ери. Для мене — це ідеальне суспільство, це релігія, що виникне щойно через декілька століть. Я не відстоюю жодної сучасної комуністичної засади, бо усі вони диктаторські... Неможливо насадити силою будь-яку релігію[12]...
Я не заперечую права митця студіювати рани суспільства і розкривати їх (...). У художній літературі з темою підступної несправедливості, таврованої талантом і уявою письменника, мені більше до вподоби лагідні, ніжні натури, а не злочинці з театральною позою[13]. — з передмови до повісті «Чортова калюжа», 1846
У випадку, коли більшість людей сприймає певний вчинок як зло, то суспільство зарадить без наших підказок і врешті-решт здолає зло[14].
Чи варто нагадувати, що егоїзм і брутальність завжди були непорушно святою і привілейованою цариною, на яку красне письменство ніколи не має права посягати[15]?
А хіба художня література не може вирватися з рамок мирного блаженства та надоїдливої легковірності? Хіба вона не має права замислитися над окремим болісними пригодами людей, які пізнаючи істину, прямують шляхом від правди до розчарування, від розчарування до сумніву, від сумніву до іронії, від іронії до співчуття, від співчуття до мирного непохитного упокорення і справді релігійного заперечення всього того, що не є Богом або Думкою[16].
Хоча я не кваплюся тлумачити сучасну мораль, проте достеменно усвідомлюю, що неможливо навіть у художній літературі безкарно для себе торкатись тих питань, які належать усьому людству. З власного досвіду знаю, що недивними є шалена ображено чванлива честолюбність. хитрий неприхований ґандж, мовчазно підлий вчинок, який не визнає провини[17].
Я належу до тих людей, які вважають, що життя треба сприймати насамперед почуттями, а потім розумом. Може мій погляд помилковий, але він щирий[18].
Ох! Гамлете, розкрий таємницю свого безмежного болю! Чому ми відчуваємо себе поруч із тобою, проймаємось трепетом, породженим відлунням твого потаємного стогону? Чи не тому, що твого батька вбито і ти не знаходиш сил для помсти? Ти трагічна, надзвичайно дивна доля людини, яку ми відтворюємо в уяві та яка нас не зворушувала б до глибини душі, якби ти не замкнувся у своїх спогадах, маячінні та обітниці[19].
Гамлете-датчанине, що нам сьогодні з того злочину, що колись скоїла якась королева? Що нам з убивства якогось колишнього короля і злоби божевільного принца? Крім цієї вигаданої трагедії нам відомі не одні криваві драми. Що за таємничу й вражаючу симпатію вселив у твою душу, немов прив'язавши її до себе, той поет, який створив тебе[19]?
Ох, нещасний Гамлете, чому ми переймаємось твоїм нещастям? Чому воно полонить нас від початку до кінця? Тому що твоє нещастя — це наше спільне нещастя. І власне цей фактор робить твоє нещастя настільки людським і правдивим[20].
Ридай, Гамлете, ридай! У нашому світі хіба що ридати! І здригайся, бо ніщо так не жахає, як доля людини. Від колиски до гробу, від Адама до тебе. Гамлете, від твоїх до наших днів голос землі є безперервним риданням, що губиться у споконвічному спокої небес[21].
Мої думки зріли поступово, разом з віком. У хаосі розмаїтих емоцій з'являлися світлі промені. Я завжди була революційною в тому розумінні, що для мене особисто несправедливість — антипатичне явище. А нестримний потяг до християнської рівності заклали в мені з дитячих літ. Та ці настрої приходили й утверджувалися дуже повільно, разом з упевненістю, що прогрес — це живий закон людства; разом з відчуттям потреби власного вдосконалення[22].
Хто відчуває власне єство, той відчує і вловить його також і в інших людей. І ці інші неодмінно живлять і поповнюють наше життя[23].
Кожен може бачити те, що бачу я. Кожен здатний пройматися тими прагненнями, які маю я. Треба тільки любити правду. А я гадаю, кожен її потребує[23].
Хто намагався принизити й вколоти мене тим, що я, мовляв, не доросла до філософії, той приносив мені тільки задоволення[23].
В усі часи нелегко бути тим, хто прагнув новизни, тобто тим, хто за висловом античних ортодоксальних мислителів вірив у прогрес, бажав боротися з кривдою і помилками своєї доби[24].
Віру й світло правди філософи, історики і політичні діячі сіють жменями. Їх сіють також і ті, що помиляються. Бо помилки глибоких мислителів стають ще одним засобом просвіти для тих, які прямують шляхом пошуку та досягнення істини[24].
Майбутні покоління безперечно сміятимуться з нашого красномовства, вигадок, манер, банальностей. Проте вони не осудять нашого серйозного ставлення до боротьби — наявної в глибині наших творів, — яку ми вели, готуючи нові здобутки[25].
Навіщо приймати жінок до Французької академії? (1863)
Якби жінкам пощастило стати осторонь від гарячковості нашого часу й перетворитися на ангелів, то немає сумніву, що суспільство виграло б і зробилось би благороднішим і досконалішим[26].
Якщо думка відмовляється від боротьби, а дух забороняє свободу боротьби, то література щезає[27].
У наш час немає місця для жінок в Академії, Сенаті, правосудді та збройних силах. Кожен погодиться з думкою, що немає жодного академіка, який підтримав би те, що зветься прогресом. А цим власне академіки повинні би займатися[27].
Оскільки йдеться про те, що жінкам треба відновляти добрі традиції й чарівність французької чемності, духовну гармонію, високий інтелект і задушевні людські взаємини, то гляньмо чи Французькій академії слід надавати жінкам незаперечну моральну підтримку. Ну, як на мене, то запізно. І Академія неспроможна дати те, чого немає[27].
Коли поезія квола, то це означає, що на неї тиснуть впливи прози, а на груди лягають незрозумілі для її природи амбіції. Коли вона розквітає, то це означає, що вона почула подих незалежності й побачила читача — єдиного суддю, тремтіння життєдайної свободи[28].
Інтелектуальне обдарування є певним спонтанним культурним спадком in sui generis, якого ніхто не може регламентувати. А традиції розбиваються, як скло там, де починається геній[28].
Хто хоче просвіщати або захоплювати народ, для того привілеї належати до вибраної асамблеї є тільки далеко другорядним стимулом. Лаври Парнасу відійшли у минуле. І ми перестали спілкуватися з богами Олімпу. Ми маємо справу з сучасниками, а визнані декретом таланти врешті-решт йдуть з народу й історії[29].
Її творчість репрезентована понад сотнею томів, у цілому не вкладається повністю в річище романтичного руху, хоча свої витоки і свою силу вона бере від романтизму (...). У літературу Жорж Санд входила і як письменник, і як оригінальна особистість, що виступає із звичних рамок[30].
— Олександр Білецький
Початок XIX століття. Носіння чоловічого одягу означає владу й дарує «громадянське тіло» (якого позбавлені діти й жінки). Power-dressing Жорж Санд засвідчує силу сексу й переступу, візуально унаочнює гуркіт повалених табу[31]. — З есею «Жорж Санд»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
Разом з ідеєю про справедливість у світогляд Жорж Санд увійшла ідея емансипованої жінки. Питання визволення жінок загострила ще Французька революція 1789 року. У 20-30 роках XIX ст. у Франції діяв так званий наполеонівський кодекс, що строго регламентував права одружених жінок. Питання соціального визволення жінок набуло тоді актуальності. Сама Жорж Санд стала першою, хто кинув осуд кодексу. У багатьох її творах, про що вона сама пише у передмовах до «Індіани», «Валентини», «Жака» звучить тема визволення жінки. Ці твори отримали назву феміністичних[12].
— Маркіян Якубяк
Сімдесят грубих романів і п’ятдесят томів есе та малої прози, щоб осягнути цю нею ж і сотворену таємницю; навіть так – щоби протистояти просторам свідомості, які зробила видимими таємниця, нею ж і сотворена. А тепер ми називаємо це максимально просто: Жорж Санд пише про любов – часом щасливу, що скидається на нещасливу, часом нещасливу, яка не намагається вдавати з себе нічого іншого[31]. — З есею «Жорж Санд»
— Ганна Улюра
Жінки розпинали Мері Волстонкрафт, Фанні Райт і Жорж Санд усіх віків. Чоловіки знущаються над нами цим фактом і кажуть, що ми завжди жорстокі одна до одної... Якщо цю нинішню жінку треба розіп'яти, то нехай чоловіки вбивають шипи.[32] — лист до Лукреції Мотт (1 квітня 1872 р.)
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі