Основний тон
У теорії музики поняття основний тон — це головний звук певного акорду[1]. Основний тон не обов'язково має бути найнижчою нотою акорду: поняття основного тону пов'язане з поняттям обернення акордів.
У терцієвій гармонічній теорії, де акордами називаються співзвуччя, утворені на основі інтервалів — терцій, основним тоном акорду є нота, на яку надбудовуються усі наступні терції. Наприклад, основним тоном до-мажорного тризвуку є нота «до», незалежно від вертикального порядку, у якому представлені три ноти (до, мі та соль). Тризвук може бути в трьох можливих позиціях: в позиції власне тризвуку — з основним тоном у басі; в позиції секстакорду (першому оберненні), наприклад, E, C, G або E, G, C; в позиції квартсекстакорду (другому оберненні), наприклад G, C, E або G, E, C.
Септакорди, що складаються з чотирьох звуків, мають чотири можливі позиції. Тобто, акорд можна грати з основним тоном у басі (власне септакорд), на терцію вище від баса (перше обернення — квінтсекстакорд), на квінту вище від баса (друге обернення — терцквартакорд) та на септиму вище від баса (третє обернення — секундакорд). Нонакорди, що складаються з п'яти нот можливі у п'яти позицях тощо, але основним тоном завжди є тон, від якого починається нашарування терцій.
ⓘ
ⓘ
ⓘ. Основні тони виділено червоним кольором.
ⓘ
ⓘ
ⓘ . Основні тони виділено червоним кольором.
ⓘ
ⓘ [2]
Звичайний спосіб визначити основний тон акорду — це перегрупування акорду у тісне розташування, в якому усі його сусідні звуки утворють інтервали терцій. Втім, для обернень акордів у тісному розташуванні існує така закономірність — в оберненнях тризвуків основний тон знаходиться безпосередньо над інтервалом кварти, а в оберненнях септакордів — над інтервалом секунди. [2] Деякі акорди, такі як тризвуки з доданою сексткою, можуть бути проаналізовані по-різному. Наприклад, у тональному музичному творі акорд, що складається з нот C, E, G, A, може бути визначений як до мажорний тризвук (C, E, G — з доданою секстою А), або як обернення ля-мінорного септаккорду (A, C, E, G, у басі терцієвий тон C). Визначити, яка з нот є основним тоном цього акорду, можна виходячи з контексту. Якщо акорд, що пишеться C, E, G, A, виникає безпосередньо перед акордом C, D, F♯, A, перший акорд вважатиметься мінорним квінтсекстакордом з основним тоном ля, а послідовність акордів рохглядатиметься як ii65 –V 7 в тональності G-dur, що є типовим для класичної гармонії.
Існують різні форми запису обернень акордів та їх основних тонів:
- За тональністю (наприклад, до мажор, ля мінор, G 7 тощо. )
- Відповідно до ступеню у відповідній тональності (наприклад, I для позначення тонічного акорду і V або D для позначення домінантного акорду)
- У вигляді «слеш-акордів» (наприклад, соль мажорний секстакорд буде записаний як G/B — соль-мажорний тризвук зі звуком «B» у басі)
Мажорна гамма містить сім ступенів, кожна з яких може служити основним тоном акордів:
ⓘ.
Акорди в атональній музиці часто мають невизначений основний тон, як і акорди з однаковими інтервалами та акорди зі змішаною інтервальною структурою; такі акорди часто характеризуються за їх інтервальним вмістом.[4]
Перші згадки про обернення тризвуків з'являються в роботі «Artis musicae» Отто Зігфріда Гарніша (1608), де описуються досконалі тризвуки, в яких основний тон є нижньою нотою квінти і недосконалі, в яких основий тон з'являється ище. Йоганнес Ліппіус у трактатах «Disputatio musica tertia» (1610) і «Synopsis musicae novae» (1612) першим вжив термін «тризвук» (trias harmonica); він також використовує термін «основний тон» (radix), але в дещо іншому значенні.[5] Томас Кемпіон, «A New Way of Making Fowre Parts in Conterpoint», Лондон, бл. 1618, зазначає, що коли акорди представлені у вигляді секстакорду, бас не є «справжньою основою», яка неявно на терцію нижча. «Справжня основа» Кемпіону — це «корінь» (англ. root) акорду.[6]
Повне визнання зв'язку між тризвуком і його оберненнями зазвичай приписують Жану-Філіпу Рамо і його тратктату «Traité d'harmonie» (1722). Рамо не був першим, хто відкрив обернення тризвуків[7], але його головне досягнення полягає в тому, що він визнав важливість послідовності акордів за їх основним тоном для визначення тональності.
Поняття основного тону акорду в гармонії відрізняється від поняття основної частоти (інколи також вживають «основний тон»[1]) в музичній акустиці. Коли гармонічний звук, тобто звук з гармонічними частотами, не має компонента на основній частоті, висоту цієї основної частоти можна почути: це відсутня основна частота. Ефект посилюється тим, що відсутня основна частота є різницевим тоном гармонічних складових.
Однак акордові ноти не обов'язково утворюють гармонічний ряд. Крім того, кожна зі складових акорду має свою основну частоту. Мажорний тризвук — це єдиний акорд, в якому розташування звуків нагадує розташування тонів гармонічного коливання, втім слід мати на увазі, що в обертоновому ряді звуки тризвуку віддалені від основної частоти на дві октави і більше. Наприклад, звуки C3 E3 G3 самі по собі утворюють мажорний тризвук, і ці ж самі звуки можуть бути обертонами нечутного звуку C1.
ⓘ
В англійській теорії музики існує поняття акорду з передбачуваним основним тоном, тобто акорду, що «не містить основного тону ([що] не є незвичайним)». [9] . «Ми інтерпретуємо акорд як такий, що уникає основного тону, коли звичка слухання змушує нас думати про відсутній основний тон».[10] «Ми не визнаємо пропущених основних тонів, за винятком випадків, коли розум неодмінно усвідомлює їх . . . Бувають також випадки в інструментальному супроводі, коли основний тон береться на початку такту, і вухо відчуває його у протягом усього такту» (курсив в оригіналі). [11]
Прикладом передбачуваного основного тону є зменшений септаккорд, нота якого на мажорну терцію нижче акорду часто вважається відсутнім основним тоном, що робить цей акорд нонакордом.[12] Зменшений септакорд надає «особливі можливості для модуляції», оскільки він може бути позначений чотирма способами і представляти чотири різні передбачувані основні тони. [13]
У джазі та джаз-ф'южні основний тон часто опускаються в акордах, коли музиканти, які грають акордами (на електрогітарі, фортепіано, органі Хаммонда), імпровізують акорди в ансамблі, де є басист (бас-гітара, контрабас, електробас або інший бас). В цьому випадку основний тон грає басист. Наприклад, якщо група грає мелодію в тональності до мажор, то на домінантному акорді (тобто G7), музиканти, які грають акорди, зазвичай ноту G не грають, бо очікують, що її зіграє бас-гітарист. Натомість музиканти грають терцію, септиму та інші додаткові тони (нону, терцдециму, навіть якщо вони не вказані в акорді). Таким чином, музикант, що грає акорди зіграє G7 нотами H і F (терція і септима), а також A і E (нона і терцдецима).
- ↑ а б Юрій Юцевич. Музика: словник-довідник. — Тернопіль, 2003. — 404 с. — ISBN 966-7924-10-6. (html-пошук по словнику, djvu)
- ↑ а б Wyatt and Schroeder (2002). Hal Leonard Pocket Music Theory, p.80. ISBN 0-634-04771-X.
- ↑ Palmer, Manus, and Lethco (1994). The Complete Book of Scales, Chords, Arpeggios and Cadences, p.6. ISBN 0-7390-0368-2. "The root is the note from which the triad gets its name. The root of a C triad is C."
- ↑ Reisberg, Horace (1975). "The Vertical Dimension in Twentieth-Century Music", Aspects of Twentieth-Century Music, p.362-72. Wittlich, Gary (ed.). Englewood Cliffs, New Jersey: Prentice-Hall. ISBN 0-13-049346-5.
- ↑ Lester, Joel (Spring 1974). Root-Position and Inverted Triads in Theory around 1600. Journal of the American Musicological Society (англ.). 27 (1): 113—116.
- ↑ Joel Lester, op. cit., p. 112.
- ↑ B. Rivera, «The Seventeenth-Century Theory of Triadic Generation and Invertibility and its Application in Contemporaneous Rules of Composition», Music Theory Spectrum, p. 67.
- ↑ Latarski, Don (1999). Ultimate Guitar Chords: First Chords, p.5. ISBN 978-0-7692-8522-1.
- ↑ Chapman, Charles (2004). Rhythm Guitar Tutor: An Essential Guide to Becoming the Consummate Rhythm Guitarist, p.4. ISBN 978-0-7866-2022-7.
- ↑ John Curwen (1872). The Standard Course of Lessons and Exercises in the Tonic Sol-Fa Method of Teaching Music, p.27. Londong: Tonic Sol-Fa Agency, 8, Warwick Lane, Paternoster Row, E.C.
- ↑ Curwen, John (1881). The new How to observe harmony, p.44. Tonic Sol-Fa Agency.
- ↑ Schoenberg, Arnold (1983). Theory of Harmony, 197. ISBN 978-0-520-04944-4.
- ↑ Adela Harriet Sophia Bagot Wodehouse (1890). A Dictionary of Music and Musicians: (A.D. 1450–1889), p.448. Macmillan and Co., Ltd.
 | |
|---|---|
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |